Український традиційний одяг


Український традиційний одяг

«Кожух та свита – то й душа сита» – стверджує народна приказка. Про одяг дбали всі, вбрання для всіх верств населення часто було першочерговою проблемою.

У сільських малюків був єдиний одяг – довга, майже до колін, проста полотняна сорочка. Дорослі чоловіки носили натільні сорочки, полотно для яких ткали з льону або конопель на домашніх верстатах, а потім білили. У лівобережних районах комір був низький, стоячий, а рукава не збиралися в манжети. Розріз робили посередині на грудях (у лемків він був збоку і навіть на спині). Як правило, сорочка вбиралася у штани. У Придніпров’ї розрізняли сорочку-«чумачку», яку шили майже з суцільного полотнища, і сорочку-«українку», що робилася з деталей і між рукавом та боком мала вставки. Святкові, а іноді й буденні сорочки мали вишивку. Нею прикрашали комірець, манжети, перед, подол. Дівчина напередодні весілля дарувала коханому сорочку-вишиванку.

Нижню частину жіночої сорочки, що заправлялася у спідницю, кроїли з грубішого полотна. У степових районах робили чотирикутний виріз для шиї, по краях якого накладали вишиті планки. Повсюдно рукави жіночих сорочок були зібрані внизу.

Одяг захищав від холоду, але в той же час мав бути зручним і не сковувати рухи під час роботи. Тому широкого розповсюдження набуло безрукаве вбрання. Безрукавки носили і чоловіки, і жінки. Вони були практичні будь-якої пори року. Різноманітні жилети і жилетки, наддніпрянські жіночі керсетки і катанки (сукні без рукавів), галицькі камізелі й лейбики, гуцульські хутряні кептарі – усе це український безрукавий одяг, який носили поверх сорочок.

Деякий одяг шився дуже просто, але був зручним і привабливим, розрахованим на святкові й буденні випадки. Це стосується насамперед жіночого вбрання – плахти. Її зшивали з двох смуг тканини приблизно наполовину, потім перегинали вдвоє і обгортали стан так, щоб зшита частина була позаду, а «крила» звисали з боків.

Розріз попереду прикривався фартухом – «попередницею». Плахти розрізнялися за кольором тканини – червона плахта, плахта-«синятка», за характером візерунків – «хрещатка», «рогатка». Про сільських модниць, які на свята надягали яскраві шовкові плахти, казали: «Прибереться, аж світ стрепенеться». Поширеним буденним одягом був фартух-запаска. Поверх сорочки носили відразу по дві запаски – одну позаду («позадниця»), другу попереду («попередниця»).

Найпоширенішим верхнім убранням були свити. Шилися вони із домотканого сукна і, як правило, були білі. На сході й заході України свити відрізнялися і довжиною, і способом крою в талії, і оздобленням. До свит належали також різноманітні сірдаки й сіряки, які шили із сірого сукна, куртини і куцини. Свити могли шити із полотна, тоді вони називалися полотнянками. Довгі та широкі полотнянки або свити-«кобеняки» часто носили навіть поверх кожухів. Кожухи і кожушанки носили всюди – цей теплий одяг із овечого хутра був у великій шані серед селян. Кожухи могли бути довгими, розширеними до низу і короткими, пошитими «під стан». Бабаком на Лівобережжі звалася хутряна оздоба кожуха. Її часто робили парубки й дівчата, чиїм вуличним розвагам узимку не могли перешкодити навіть сильні морози.

Запорозькі козаки носили шаровари, червоні шовкові каптани, поверх них – сині жупани з добротного сукна, а також обшиті галунами кунтуші, у рукавах яких були зроблені прорізи для рук. Шаровари носили на очкурі – мотузці, яка втягувалася в обшивку-«очкурню». Поверх неї козаки обгортали себе поясами. Китиці козацького поясу звисали лише з одного боку, а селянського – з двох.

Важливим питанням було взуття. Личаки виготовляли з кори верби й липи, виплітали одну підошву з петельками по краю. Постоли, які ще називали ходаками або морщенцями, виготовляли з товстої, але м’якої шкіри-сирця. Краї вирізаного по нозі шматка шкіри розмочувалися, загиналися всередину і немов зморщувалися (казали «морщити» постоли, а не «шити»). У прорізи вкладався ремінець, який робив додаткові збори і стягував загорнуту в онучу (шматок тканини, яким обмотували ноги перед взуванням) ногу. Іноді «зморщувалася» лише задня частина, передні ж кути згиналися і зшивалися так, що ступня входила в це заглиблення приблизно на третину.

Чоботи були і повсякденним, і святковим зручним та практичним взуттям. Майстри-чоботарі у селах користувалися неабиякою повагою. Бідні селяни йшли до них замовляти юхтові чоботи, заможніші шили взуття з хромовими халявами. Жіночі сап’янці були особливо гарними. їх шили з червоного, жовтого, синього, зеленого сап’яну, іноді зі шкіри різних кольорів. Задня частина прострочувалася декількома прямими або візерунчастими швами.

Ще з давніх-давен головні убори були дуже різноманітними, оскільки залежали від зачісок. Чоловіки підстригали волосся довкола голови «під ворота» чи «в скобки» (тобто з вирізом на чолі вище очей) а також «під макітру» – рівно навколо всієї голови. У давніші часи був звичай носити довге волосся до плечей, який пізніше зберігся тільки в Бойківщині, на Підгір’ї та Поліссі. Козаки голили всю голову, залишаючи тільки чуб, який закручували за вухо.

Дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині, а під час праці волосся підв’язували або заплітали в одну чи дві коси. Заміжні жінки розділяли волосся навпіл, зав’язували у жмут та звивали у плаский клубок на потилиці або просто закручували волосся у вузол і підтикали під головний убір.

Без шапки не годилося ходити на вулиці, у хаті ж, навпаки, шапку відразу треба було зняти. Висока гостра смушкова (з обробленої відповідним чином шкіри молодого баранця) шапка з суконним червоним дном і срібною китицею була гордістю запорожця. Шапки на Січі шили курінні майстри – кожний курінь мав свій вид головного убору. Ганьбою для козака було загубити шапку, навіть якщо це траплялося на ратному полі.

У селах майже в кожній родині виготовляли капелюхи-брилі. їх плели з колосків достиглого, трохи вологого жита або пшениці. На «стрілки» йшла середня частина стебла – від верх-нього коліна до нижнього. Із «стрілок» виплітали «плетінки», або «косиці». Існувало два способи плетіння – «в зубці» та «гладко». Різна кількість «стрілок», які запліталися, давала різні візерунки. З «косиць» потім зшивалися наголовок і поля.

Дівчата переважно носили вінки, а заміжні жінки – очіпки (шапочки, які на потиличному боці мали розтини для шнурівки). Поверх очіпка часто пов’язували хустку. Це робили по-різному. На Лівобережжі згорнутою хусткою обвивали голову так, щоб тім’я залишалося відкритим, кінці з’єднували у вузол попереду так, щоб вони стирчали ріжками, та іноді зверху накладали ще одну хустину. На півдні одним кінцем хустки обмотували шию, а інший вільно звисав на грудях.

Залиште свій коментар!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Коментар буде опубліковано після перевірки модератором

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)