Мисливство в Україні мало давні й міцні традиції. Питома вага цього заняття в господарській системі, розміри й способи мисливства склалися історично і залежали від багатьох факторів. Насамперед цьому сприяли природно-кліматичні та географічні умови: у лісах водилось чимало дичини – вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, а також нині втрачені тури, дикі коні, зубри, лосі, різноманітне птаство – качки, гуси, куріпки, дрофи, у ріках – видри та бобри.
Полювання переслідувало дві мети: вберегти господарство від шкідників, а також поповнити запаси харчування й сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.
Полювання було колективним й індивідуальним. Перше організовували за бажанням землевласників, власників, сусідніх поміщицьких маєтків чи міських урядовців. До великих ловів готувалися завчасно: лісники попередньо вистежували місця перебування звірів, добирали людей для полохання та вигону дичини. Таке полювання, яке тривало інколи кілька днів і було одночасно розвагою для його учасників, відзначалося багатолюдністю, гамором і досить часто створювало для селян багато незручностей, завдавало іноді великої шкоди.
Індивідуальне полювання селян відбувалося потай, було обмежене в часі – бо ж вимагало більшої спостережливості, кмітливості, врешті, великого досвіду. Характер полювання залежав насамперед від виду дичини. Як уже зазначалося, на деяких звірів (оленів, серн, ведмедів та рисів) селяни взагалі не мали права полювати. І якщо на ведмедя та рись зрідка все ж полювали за замовленням, то оленів і серн – майже ніколи, оскільки до них в народі ставились своєрідно. «Олень – князь бору», «Гіршого гріха нема, як ловити на сільце серну»,– такі думки не раз висловлювали селяни.
