Щоб орієнтуватися на місцевості, визначати час доби чи сприятливий для сільського господарства період року, селяни мусили пильно вивчати зоряне небо. Вони розрізняли більшість сузір’їв, що отримали свої назви: Велика Ведмедиця мала назву Віз, Мала Ведмедиця – Малий Віз, або Пасіка, Лебідь – Хрест, Орел – Дівка воду несе, Волосся Вероніки – Волосожари, Плеяди – Стожари, або Квочка. Сузір’я Оріона в різних місцевостях називалося – Косарі, Полиця, Чепіга; Венеру здавна називали Вечірньою зорею, Вечорницею, а перед сходом сонця – Вранішньою зіркою, Зірницею, Денницею.
Спостереження сходу і заходу Місяця стало основою поділу року на місяці. Відповідно до фаз Місяця календарний місяць поділявся на кілька частин (молодик, підповня, повня, остання квартира), а три доби, коли Місяця не видно, називалися переміною.
Поділ доби і дня в українців з давніх-давен пов’язувався з положенням Сонця над обрієм. Селяни розрізняли проміжки доби: близько півночі, північ, над північ, досвіток, ранок, схід сонця, неділешні обіди, полудень (підвечірок), вечір. Сонце було головним мірилом для визначення часу вдень. Кожна людина могла визначити пору дня, подивившись на Сонце, а більш точно – на власну тінь, вимірявши її довжину кроками. Після заходу Сонця час визначали за зорями. Особливо велику роль у цьому відігравали Віз і Волосожари. «Вже Віз перевернувся – скоро світатиме», – казали селяни.
По зорях, Сонцю та Місяцю люди орієнтувалися й на місцевості. Назви сторін світу – південь, північ, схід, захід – влучно відображали природні явища. Наприклад, південь – сторона світу в напрямку Сонця опівдні, коли воно стоїть найвище над обрієм і дає найменшу тінь. Важливим орієнтиром уночі, особливо в далеких мандрівках, був Чумацький Шлях, який показував напрямок на південь.
Українці мали певні знання і про комети, метеорити, північне сяйво тощо. Загалом рівень астрономічних знань українського народу був порівняно високим.
