Зародком нової української державності – козацької – на рубежі 16–17 століть стала Запорозька Січ. їй були притаманні майже всі ознаки республіки: власна територія, система виборних органів влади, правові звичаї, військо. Вищим законодавчим органом Січі вважалася Січова Рада. Вона вирішувала найважливіші питання внутрішньої політики: проводила розподіл земель, угідь та рибних ловищ, чинила суд за тяжкі злочини. Загальна (військова) Рада проходила на Січі два-три рази на рік. На Радах також обирали козацький уряд.
В адміністративно-територіальному відношенні Запорозька Січ поділялась на паланки (округи) на чолі з полковниками. Умови прийому до Січі передбачали вірність православ’ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутність сім’ї. Жінок на Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах – зимівниках. Символом влади військової старшини були прапор, булава, печатка, бунчук, литаври та пірнач. Усі разом вони звалися клейнодами, тобто військовими відзнаками та символами влади одночасно. До прапора козаки ставилися як до святині.
Запорозька Січ стала єдиним місцем, де селяни та міська біднота знаходили притулок і захист від феодального та національного гніту. Січ була оплотом волелюбності українців, звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, а пізніше і проти ненависного кріпацтва. У 17 столітті Запорозька Січ перетворилася на політичний центр України.
Невдовзі після смерті гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1722 рік) козаки остаточно відмовилися від компромісів із Польщею. Повстання проти шляхти та магнатів спалахували одне за одним. їх очолювали гетьмани Тарас Федорович (Трясило), Іван Судима, Павел Бут (Павлюк) і Яків Острянин. І хоч всі ці заворушення були жорстоко придушені польською владою, вони стали свого роду «репетиціями» козацької революції під проводом Богдана Хмельницького.
