Під час національно-визвольної війни (1648–1657 рр.) серед українського козацтва вперше в історії нашої країни виникла ідея незалежної української держави.
Після того як частина земель була звільнена від поляків, перед молодою державою постали непрості завдання. Потрібно було забезпечити правопорядок, захистити жителів і налагодити економіку в країні.
Особливістю нової держави було те, що вона виросла із Запорозької Січі і отримала у спадок його традиції і звичаї. Територія Української держави простягнулася майже на 200 тис. кв. км і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя і Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. Держава, у якій правили гетьмани і козацька старшина, трималася більше ста років.
Територія держави, на зразок козацького війська, розділялася на полки і сотні.
Це давало змогу за необхідності швидко зібрати народ на боротьбу. Головним органом влади у Війську Запорозькому була Військова, або Генеральна рада, на якій право голосу мало все військо, до останнього козака.
Рада вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Усі посади у державі, від сотника до гетьмана, були виборні. Головою і правителем України був гетьман. Він був головнокомандуючим, скликав ради, завідував фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальні для всіх закони – універсали. Грошовими коштами держави спочатку займався сам гетьман, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки і витрати військової скарбниці. Скарбниця поповнювалася від продажу землі, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, із торгівлі і податків. Національна армія будувалася на організаційних принципах Запорозької Січі.
А Ви знали, що...
Гетьманщиною у ХУ–XIX ст. називали центральні українські області: Київську, Полтавську, Сумську, Черкаську і Чернігівську. Поляки називали володіння Війська Запорозького Україною, росіяни – Малоросією.
