Це одні з дуже поширених і характерних представників родини Яструбові. Здебільшого великі хижі птахи з міцним і довгим дзьобом, який біля восковиці трохи піднятий, а спереду до кінця заломлений униз; із товстими, тільки наполовину опереними плеснами, сильними, роз’єднаними пальцями, довгими, гострими і дуже кривими кігтями; великими крилами, якими вирізняються всі ширяючі птахи. Коли крила складені, то вони майже доходять до кінця не дуже довгого, широкого, закругленого хвоста. Оперення орланів густе. Пір’я на голові й потилиці не надто довге, але із загостреними кінчиками. Основний колір оперення більш-менш темний, яскравий або тьмяний сірий; хвіст зазвичай білий; голова також часто буває білою.
На берегах усіх морів, що омивають Європу, часто трапляється орлан-білохвіст (Haliaeetus albicilla). Його розміри і забарвлення дуже варіюють. Завдовжки він буває до 90 см, розмах крил – майже 2,5 м, довжина крила – 65–70 см, а хвоста – 30 –32 см.
Ареал поширення орлана-білохвоста та беркута майже збігаються. Цей сильний птах водиться в усій Європі; достеменно відомо, що він гніздиться в Німеччині, Шотландії, Скандинавії, Угорщині, Туреччині, Греції, Італії, Єгипті. Трапляється в північній та південній Росії, на сході всього північного і середнього Сибіру. Вальтер часто спостерігав за орланом-білохвостом біля східного узбережжя Каспійського моря, а в березні – також кілька разів на Амудар’ї. На півночі я зустрічав його на лісистих берегах Обі, але одного разу також серед тундри на північ від Уралу. Цей орлан водиться в Ісландії, на Шпіцбергені, Новій Землі та'в Ґренландії. На Амурі та в північному Китаї він трапляється часто, оскільки ареал його поширення сягає аж Японських островів.
Не можна не згадати про північноамериканського білоголового орлана (Haliaeetus leucocephalus). І не лише тому, що він замінює в Америці наш європейський вид, але головним чином через те, що він не раз залітав до Європи і, як кажуть, був навіть убитий у Німеччині. Він менший за орлана-білохвоста. Завдовжки 72–85 см, розмах крил – 190–211 см, довжина крила – 52–57 см, хвоста – 27–30 см. У старих птахів оперення тулуба одноманітне темно-буре, причому кожне окреме перо має світлішу облямівку, а от голова, верхня частина шиї та хвіст сліпучо-білого кольору, махові пера чорні. Очі, восковиця, дзьоб і ноги забарвлені дещо світліше, ніж у його європейського родича. У молодих птахів оперення майже суцільно чорно-буре.
Спосіб життя і вдача всіх відомих мені великих орланів надзвичайно схожі: це ледачі, але сильні, витривалі й уперті хижі птахи, які до того ж належать до найнебезпечніших хижаків. Беручись до характеристики цього роду, вважаю за доречне почати з поетичного опису білоголового орлана, який навів Одюбон.
«Щоб скласти уявлення про цього птаха, полиньте думкою на береги Міссісіпі в той час, коли наближення зими приганяє сюди з північних країв мільйони водяних птахів, що шукають на півдні м’якшого клімату. На березі цієї широкої ріки ви побачите орла, який велично сидить на верхівці найвищого дерева; своїми блискучими очима він оглядає все довкола й уважно дослухається до кожного звуку, що здалеку досягає його чутливого вуха. Час від часу він видивляється на землю, і від нього не сховається навіть молодий олень, хай як безшумно він скрадається. Самець усівся на дерево, що росте ген на протилежному березі річки, й іноді серед тиші й спокою лунає його крик: це він перегукується зі своєю самкою. Тоді вона розгортає свої широкі крила, нижче нахиляє тулуб і відповідає на крик звуками, що нагадують регіт божевільного; відтак вона знову набуває попереднього положення, і западає цілковита тиша.
Різні види качок – шилохвости, свищі, крижні – швидко пропливають за течією річки, та орлан не нападає на них. Аж ось здалеку чутно дикий, схожий на звук сурми, крик лебедя. Над річкою лунає поклик самки орлана, яка попереджає про це самця. Він раптом стріпується і дзьобом пригладжує свої пера. За мить з’являється білосніжний птах; його довга шия витягнута, він озирається навсібіч, щоб вчасно помітити наближення будь-якого ворога. Довгі крила ледь підтримують важкий тулуб, і тому птах увесь час махає ними; ноги, пристосовані для плавання, допомагають також змінювати напрямок польоту. Здобич, яку намітив орлан, усе ближче. Тієї самої миті, коли лебідь здіймається і пролітає повз небезпечних хижаків, орлан-самець зривається з криком, який для лебедя страшніший навіть за звук рушничного пострілу. Тепер настав той момент, коли орлан виявляє усю свою силу. Він лине в повітрі, мов комета, і блискавично кидається на сполохану жертву, яка в смертельному страху й відчаї намагається врятуватися, щосили на льоту ухиляючись від лютого ворога, що загрожує їй смертю. Лебідь шугає вгору, змінює напрямок польоту і охоче кинувся б у річку, якби орлан не знав усі його хитрощі і не змушував би його весь час триматися на висоті. Зрештою лебідь втрачає надію на порятунок, страх перемагає його, і він поступається перед сміливістю і швидкістю супротивника. Ще одна відчайдушна спроба врятуватися – і орлан устромляє свої кігті під крила жертви та з нездоланною силою примушує її спуститися разом з ним на найближчий берег.
Випроставшись над переможеною жертвою, він стискає свої сильні лапи і встромляє гострі кігті глибоко в серце конаючого птаха. Самка увесь час спостерігала за найменшим порухом самця, і якщо вона не поспішила до нього на допомогу, то тільки тому, що відчувала: у самця вистачить сили й хоробрості. Але тепер вона спускається до нього, вони разом перевертають бідолашного лебедя грудьми догори і починають шматувати мертве тіло».
Тільки поет, яким був Одюбон, може так яскраво описати напад орлана на його беззахисну здобич. Автор передав у своєму описі те, що бачив на власні очі: картина, яку він змалював, цілком є реальною.
Усіх орланів заслужено називають морськими орлами. Вони переважно берегові птахи й рідко коли відлітають на значні відстані від води. Всередині материків старі орлани трапляються тільки на берегах великих річок та озер, а от молодих, навпаки, часто можна бачити дуже далеко від моря. Відколи вони починають літати і аж до періоду спаровування, тобто протягом кількох років, молоді орлани мандрують, літаючи навмання. І тоді вони з’являються в центральних частинах материків, прямуючи вгору за течією великих річок. Хоча зазвичай орланів не помічають, адже вони здебільшого летять надзвичайно високо.
Старі орлани набагато рідше наважуються вирушити на кочівлю, по-перше, тому, що вони неохоче полишають своє постійне місце проживання, а по-друге, вони досвідченіші за молодих у своєму хижацькому промислі. Вони навіть не завжди переселяються з північних місцевостей, що розташовані далеко від моря, а просто перелітають узимку ближче до населених місць і живуть поблизу них, голодуючи й жадібно видивляючись, чим би поживитися, доки не віднайдуть якусь падаль чи то собаку, кота, порося, козеня, курку, тетерука, гуску, качку. Втім, наскільки б далеко не мандрував орлан, він тільки в крайньому разі віддаляється від води. Орлани не уникають степів, а в південній Росії навіть наважуються будувати там гнізда, але селяться неодмінно поблизу річки.
За винятком періоду розмноження, орлани живуть переважно зграями. У цьому вони радше подібні до грифів, ніж до орлів.
Зручно розташований ліс або скеля правлять за місце збору чи ночівлі. Якщо поблизу орлан може мати багату здобич, то він повертається на це місце так само постійно, як і до свого гнізда.
Як і беркут, орлан полює на різну дичину, з якою може впоратися, а неоперені лап за першої-ліпшої нагоди надзвичайно полегшують йому рибну ловлю. На пташиних горах півночі орлана можна зустріти постійно. Тут він спокійнісінько витягує птахів з їхніх гнізд. Гагар він наздоганяє на льоту, молодих тюленів забирає на очах у матерів, а риб переслідує глибоко під водою. Іноді, втім, мисливське щастя його зраджує. Кіттліц чув від камчадалів, що іноді дельфін, на якого кидається орлан, затягує його із собою під воду, де той і гине. А Ленц розповідає таке: «Орлан носився над Гавелем і помітив осетра, на якого він тієї ж миті кинувся. Але сміливий хижак занадто сподівався на свою силу: осетер виявився для нього заважким, і він не зміг витягнути свою здобич з води. Але в той же час і рибі несила було потягнути орла за собою вглиб. Осетер, мов стріла, мчав над поверхнею води, а на ньому сидів орел з розчепіреними крилами – обоє вони нагадували корабель, що стрімко линув під вітрилами. Кілька чоловіків, помітивши таку дивовижу, сіли в човен і впіймали осетра разом з орланом, який так глибоко уп’явся кігтями в рибину, що вже не міг їх витягнути».
За фізичними характеристиками всі орлани стоять нижче за орлів. По землі вони рухаються, можливо, швидше за них і, як уже зазначалося, вміють до певної міри давати собі раду на воді, але їхньому польоту бракує тієї спритності й краси, якою відзначається політ усіх благородних орлів. На льоту вони мають інший вигляд: їхню коротку шию і такий же короткий, дуже закруглений хвіст, а також дуже довгі, але досить вузькі, майже однакові завширшки, крила, важко сплутати з ким-небудь із благородних родичів. Крім того, орлани важче махають крилами і політ їхній повільніший, хоча все ж летять вони дуже швидко, навіть коли ширяють, описуючи в повітрі кола або линучи по прямій. Зате вони перевершують благородних орлів у майстерності на воді; це вміння властиве небагатьом з хижих птахів. Орлан пірнає, кидаючись у воду з висоти, і в цьому може позмагатися з будь-якою чайкою чи крячком.
У березні для орланів настає період розмноження. Розташування гнізда залежить від місцевих умов. Скрізь, де прямовисні стрімчаки безпосередньо омиває море, орлан відшукує потрібне місце. Там, де берег моря або великої річки поріс лісом, він обирає для спорудження гнізда високе дерево; якщо поблизу водного басейну, багатого рибою, немає жодного високого дерева, він часто задовольняється рідкими кущами, які ледве можуть витримати вагу конструкції, та навіть очеретами.
Гніздо – величезна споруда, що має 1,5–2 м завширшки і 30–100 см, а іноді й більше заввишки; воно стає у пригоді тій самій парі багато років поспіль, а від щорічних добудов стає дедалі вищим. Основу складено із гілляччя, товстого, як рука, а верхню частину – з тонших гілок. Дно вкрито м’яким гіллям і вистелено сухою травою.
Наприкінці березня в гнізді можна знайти всю кладку, у якій 2–3 порівняно невеликих яйця. Шкаралупа у них товста, груба і крупнозерниста, забарвлення різне; трапляються зовсім білі й такі, у яких на білому тлі розкидані численні брунатні та темно-бурі плями.
Самець допомагає самці насиджувати; для новонароджених пташенят обоє батьків приносять багато їжі. У міру того, як підростають пташенята, батьки полюють з усе більшим завзяттям і сміливістю, і потроху їхнє гніздо перетворюється на справжню різницю, де можна знайти рештки різних тварин, особливо риб та водяних птахів. Щойно вполювавши здобич, орлани поспішають до гнізда. Вони надзвичайно швидко пролітають 4–5 км, приносячи своїм пташенятам ще живих, тріпотливих риб. Якщо пташеня випаде з гнізда, що нерідко трапляється, і при цьому не загине, то батьки продовжують годувати його внизу, ніби з ним нічого не сталося. Якщо гине самка, то самець самотужки вигодовує пташенят. За сприятливих обставин пташенята вже через 10–14 тижнів можуть полишати гніздо, але після вильоту ще часто повертаються до нього. Тільки восени вони остаточно летять від батьків.
У Африці водиться орлан-крикун (Haliaeetus uocifer). Він взагалі один з найгарніших представників родини Яструбові та справжня окраса тих місцевостей, де мешкає. У дорослих птахів голова, шия, потилиця, верхня частина грудей та хвіст сліпучо-білого кольору, махові пера блакитнувато-чорні, край крил і вся нижня частина тіла – чудового червоно-бурого кольору; кільце навколо очей, восковиця та лапи ясно-жовті, дзьоб – синювато-чорний. Довжина цього птаха – 68–72 см, крило – 50 см, хвіст – 15 см.
Орлана-крикуна вперше відкрив Левальян у Південній Африці; пізніше інші натуралісти зустрічали його також у Західній та у внутрішній частині Північно-Східної Африки. Способом життя і вдачею орлан-крикун цілком подібний до своїх родичів. Завжди живе парами. Кожна пара обирає собі ділянку близько 3 км у діаметрі. Тут у ранкові години орлани літають вперед і назад, видивляючись здобич. Опівдні піднімаються високо в повітря, щоб погратися, кружляють з півгодини, а то й більше, і час від часу дзвінко кричать, так що їх буває чутно на далекій відстані.
«Голосові можливості орлана-крикуна, – говорить Швейнфурт, який, мабуть, особливо захоплюється цими птахами, – чудові; тут він не має собі рівних у царстві пернатих. Крик його завжди лунає несподівано й котиться далеко над гладінню ріки; то він нагадує голоси переляканих жінок, то здається, що цілий хлоп’ячий натовп зі страшним галасом раптом вискочив із засідки. Обман слуху буває таким сильним, що я, наприклад, завжди озирався з подивом, щоб виявити винуватця цього крику, хоча протягом кількох років дуже часто мав нагоду спостерігати орланів-крикунів. Цей крик, напевно, їхня найсуттєвіша особливість. Коли орлан кричить на льоту, то рухи його стають надзвичайно неспокійними; так і чекаєш, що він от-от перекинеться в повітрі».
По обіді й надвечір парочка відпочиває у верховіття або на якомусь стовбурі у воді, й обоє птахів сидять так годинами одне біля одного. У кожної пари є своє улюблене місце відпочинку, і якщо вдасться знайти його, то можна бути певним, що кожного дня у визначену годину зустрінеш там орланів.
Їжа орлана-крикуна – риба та падаль. На рибу він кидається зі значної висоти, пірнає за нею глибоко у воду і потім знову здіймається, важко махаючи крилами. За падаллю або опускається на землю, помітивши її, або витягує з води, якщо вона пливе вниз по річці. Гартман дізнався в Судані від тубільців, що орлан також витягає з води великі мушлі й розбиває їх на скелях. З іншими хижими птахами в орлана-крикуна зовсім не мирні стосунки, особливо люто він нападає на грифів і завдяки своїй спритності зазвичай виходить із двобою переможцем. Він не терпить конкурентів у своєму ремеслі, тож, коли є нагода, відбирає у суперників здобич.
