Традиційне житло українців – хата

Традиційне житло українців – хата

Народне житло належить до фундаментальних галузей традиційної культури будь-якого етносу, в тому числі й українців. Його можна розглядати з різного погляду будівельного матеріалу та конструкції, розвитку вертикального та горизонтального планування, системи опалення, організації інтер’єру, декоративних аспектів житла, соціологічних тощо. Етнологи до найважливіших характеристик традиційного житла відносять його горизонтальне планування і систему опалення. Саме ці параметри належать до найстійкіших і дають змогу виявити загальноетнічні риси розглядуваної галузі народної культури, а інші будівельний матеріал і конструкція, покрівельний матеріал і крутизна схилів даху, кількість житлових приміщень є змінними і залежать від таких чинників, як природно-географічне середовище, особливості господарських занять, умови соціально-економічного розвитку тощо.

Українське народне житло сягає початками у ранньослов’янський період. Воно пройшло тривалий шлях розвитку від півземлянкового (заглибленого) однокамерного до наземного багатокамерного. Археологічний та етнографічний матеріал засвідчує, що основу традиційного українського житла становили підквадратної форми однокамерне приміщення, в одному з кутків якого розташовувався опалювальний пристрій – піч, а в інших прості та первісно нерухомі меблі: піл (своєрідний дощаний топчан) для спання, стіл, лави, полиця для посуду Подібні житла тривалий час побутували в українському селі, а поодинокі зразки його можна було ще побачити в 90-х роках XX ст. на Західному та Центральному Поліссі. Описаний варіант житлового приміщення характерний практично для всієї території, на якій розселений український етнос, і має характер етнічної традиції.

Наступним етапом розвитку горизонтального планування народного житла була поява сіней спочатку примітивних, зведених з приставлених до стіни жердок, вкритих дерном чи шаром трави, а пізніше – капітальних. В українців сіни є холодним неопалюваним приміщенням.

Приблизно з середини XIX ст. найпоширенішим типом горизонтального планування традиційного житла українців стало трикамерне типу хата+сіни+комора. Зазначимо, що поява тих або інших типів планування житла, їх варіантів на різних теренах України не відбувалася синхронно, одночасно. На їх поширення мали вплив різноманітні фактори: географічні та соціально-економічні умови, наближеність до міст і жвавих торговельних шляхів тощо. Так, у поселеннях, які у зв’язку з природно-географічними умовами були порівняно ізольованими від інших місцевостей, міст і, відповідно, обмін культурним та виробничим досвідом мав спорадичний характер, тривалий час зберігалися архаїчні форми житлобудівництва, в тому числі й горизонтального планування (Полісся, Карпати). Поблизу міських поселень, біля жвавих торговельних шляхів новації у житлово-господарське будівництво проникали швидше.

Зазначені три типи горизонтального планування народного житла слід розглядати як базові, на основі яких розвивалися їх варіанти, що нерідко мали локальний характер. Зокрема, в Закарпатті відомі двокамерні житла. Вони складалися з двох приміщень з окремими входами знадвору (хати з піччю й комори). В центральних районах галицької частини Бойківщини побутував варіант трикамерного планування, де власне житлове приміщення розташовувалося між сіньми та коморою (комора+хата+сіни). На Гуцульщині, Покутті та деяких інших місцевостях поширеним було трикамерне житло. Воно складалося з двох житлових кімнат, розділених сіньми (хата+сіни+хата). На Волині та Поліссі приблизно з середини XIX ст. у заможних селян набуло поширення одностороннє планування три- або чотирикамерного житла (сіни+хата+хата; комора+сіни+хата+хата). Крім того, поліщуки нерідко виділяли в сінях приміщення для зберігання овочів, солінь, картоплі “стебку”, яку під час морозів обігрівачи жаром, насипаним у старий чавун. Приблизно з XIX ст. у селянський побут низки регіонів України поступово ввійшло житлове приміщення ванькир, що влаштовували у житловій кімнаті за допомогою перегородки і використовували як кухню, оскільки тут була піч. Нерідко за тильною стіною житлової кімнати влаштовували комору; такі житла часто побутували у заможних гуцулів (хата/комора+сіни+хата/комора), на Покутті та Лемківщині.

Розширені сім’ї мали багатокамерні житла ускладненого планування. Нерідко для збільшення житлової площі переобладнували комору або добудовували нове приміщення до існуючої споруди.

Найважливішим елементом інтер’єру житлового приміщення українців (“хати”, “хижі”, “халупи”) був опалювальний пристрій – вариста піч. Вона розвинулася з відкритого вогнища, яке пройшло в своїй еволюції низку етапів, відображених у реліктових явищах українського традиційного житлового будівництва (поліський “горен”, який засвідчує факт побутування у давньому українському житлі відкритого вогнища, “кабиця” – півзакрите вогнище, що споруджували в сінях на Волині, півдні України). Вариста піч – основний опалювальний пристрій українського народного житла – розташовувалася в передньому куті хати справа від дверей біля напільної та сінешньої стін. Вона ефективно обігрівала житлове приміщення і відкривала широкі можливості для термічної обробки їжі – печіння, варіння, тушкування, сушіння. Крім того, на печі спали діти та найстарші члени сім’ї. Піч займала приблизно четверту частину житлового приміщення. Її устя було повернуте до фасадної, чільної стіни (за винятком Лемківщини, де пічний отвір за місцевою традицією виходив до причілкової стіни).

Система відведення диму також пройшла еволюцію від “курної” до “півкурної” і нарешті до опалення “по-білому” При курному опаленні піч не була обладнана димозбірником (“комином”), і дим під час опалення виходив з устя в кімнату, а звідти крізь отвір у стелі або прочинені двері у сіни і назовні. При “півкурному” опаленні над устям печі прилаштовували димозбірник. Він відводив дим крізь отвір у сінешній стіні (“каглу”) або у стелі в сіни або на горище. І, нарешті, опалення “по-білому” полягало в тому, що дим за допомогою димозбірника і комина (влаштованого в сінях або на горищі) повністю усувався з хати. Поширення цих трьох варіантів відведення диму було нерівномірним у часі та просторі. Так, у Карпатах та на Поліссі “курне” опалення було ще в першій половині XX ст., а в інших регіонах (Поділлі, Покутті, Середньому Подніпров’ї та ін.) про нього забули ще в XIX ст.

По діагоналі від печі в хаті влаштовували “покуть”, “божий кут”, де розвішували образи, рушники. Під образами вздовж чільної та причілкової стін розміщалися широкі лави. Простір між піччю і причілковою стіною займав “піл” Ліворуч від дверей в кутку розташовувалася полиця для посуду (“мисник”, “судень”).

Будівельний матеріал, з якого українці зводили житлові та господарські будівлі, залежав значною мірою від місцевих природних ресурсів і від заможності конкретного селянина. Одним із найдавніших будівельних матеріалів, на думку вчених, в українців і слов’ян загалом була деревина, з якої зводили стіни споруд за допомогою зрубної і каркасної технік. На Поліссі та в Карпатах дерев’яні зрубні житла з хвойних порід і бука зводять дотепер. В інших регіонах України внаслідок знищення лісів, високої ціни на деревину приблизно з XIX ст. переважає каркасне житло. На півночі Лісостепу дерев’яний каркас заповнювали деревом і глиносоломою, на півдні плетінням (лоза, очерет, глино-солома). На Правобережній Україні відстань між вертикальними стовпами каркасу заповнювали вставленими горизонтально у пази дерев’яними горбилями (“риглями”, “дилями”). На Лівобережній переваг жало вертикальне заповнення каркасу (“сторчівка”, “сторч”). Стіни каркасного житла обмазували з обох сторін глиною і білили.

В Лісостепу і Степу плетені стіни каркасного житла обмазували товстим шаром глиносоломи і потім білили. В степових районах поширені також житла, в яких стіни безкаркасні – зведені з глиносолом’яних вальків, глинолиті, з цегли-сирівки або з природного каменю (ракушняку, солонцю).

Що стосується конструкції стелі, то вона трималася на товстій поперечній або поздовжній балці (“сволоку”, “трагарі”) чи їх комбінації. Сволок був необхідний у зв’язку з давньою традицією присипки стелі хати товстим шаром піску, що сприяло утепленню житла. Цю важливу конструктивну деталь хати українці, як і інші слов’янські народи, прикрашали різьбою, розписом (з-поміж іншого тут містилася інформація про те, хто і коли звів будівлю, апотропеїчні знаки тощо). На Поліссі побутували також архаїчні житла зі зрубною трикутною або трапецієвидною (“горбатою”) стелею.

Долівка (“земля”) у житлі найчастіше була глиняною. З другої половини XIX ст. заможні верстви селянства клали дерев’яну підлогу Іноді в давніх житлах вона була комбінованою: біля печі глиняна, а на решті житлової площі – дерев’яна.

В українців відомі кілька конструктивних типів даху До найдавніших належить конструкція даху на сохах або півсохах. Архаїчним є також зрубний дах (поліський “накот”). Найпоширенішим з XIX ст. був дах на кроквах. Покрівельним матеріалом у лісових районах тривалий час слугувала деревина дошка, гонт, драниця, а також очерет. Найбільшого поширення набула солома, якою пошивали дахи жител і господарських споруд на всій території України. В українців побутували двосхилі (Полісся) та чотирисхилі дахи, різні їх варіанти.

Напишіть відгук

Copyright © 2017 | Всеукраїнська Електронна Енциклопедія
Копіювання матеріалів "Всеукраїнської електронної енциклопедії" дозволяється лише зі згоди адміністрації проекту.
Украина онлайн