Максим Рильський (1895-1964)

Максим Рильський (1895-1964)

Максим Рильський (1895-1964)

 Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві у дворянській сім’ї. Батько майбутнього поета, відомий український культурний діяч Тадей Рильський, прищепив синові інтерес до української літератури.
 Дитинство Рильського пройшло в селі Романівна СКвирського повіту на Київщині (тепер Житомирська область). Маючи початкову шкільну підготовку, у 1908 році він вступив до приватної Київської гімназії В. Науменка, де одержав середню освіту. Ще до переїзду в Київ Рильський випробував свої сили в поезії. Його перший вірш був опублікований у 1907 році, а вже в 1910 році побачила світ ціла збірка творів поета-початківця «На білих островах».
 У 1915 році Рильський стає студентом медичного факультету Київського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет. У 1918 році були надруковані дві наступні збірки Рильського – «На узліссі» та «Під осінніми зорями». Події революції та громадянської війни не дозволили поетові здобути повну університетську освіту. Він залишив Київ і вчителював по селах до осені 1923 року. У цей час були написані твори, які увійшли до однієї з кращих поетичних збірок Рильського «Синя далечінь» (1922).
 Повернувшись до Києва, Рильський ще досить довго, практично до кінця 20-х років, працював шкільним викладачем, одночасно віддаючи чимало сил поетичній творчості. Тоді побачили світ його книжки «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). У той час Рильський належав до товариства київських поетів-«неокласиків», неформальним лідером яких був видатний учений і поет М. Зеров. Усі з доброю освітою та виробленим літературним смаком, «неокласики» іронічно й подекуди зверхньо ставилися до агресивного безкультур’я й невігластва представників «пролетарського мистецтва». Не дивно, що вони постійно перебували під зливою упередженої критики, звинувачувані у відході від життя та нехтуванні революційних ідеалів.
 Незалежна літературна позиція Рильського викликала роздратування комуністичної влади. У 1931 році він був заарештований і близько шести місяців провів у в’язниці. Під загрозою фізичного знищення поет був змушений піти на компроміс. Збірка Рильського «Знак терезів» (1932), яка вийшла після перебування поета у в’язниці, засвідчила вже повну лояльність автора до правлячого режиму.
 У численних поетичних збірках наступного періоду Рильський виступає співцем влади. Після смерті радянського диктатора Й. Сталіна в 1953 році в СРСР дещо послабився ідеологічний тиск на літературу. Тоді Рильський пережив своєрідне поетичне «відродження». Були написані збірки «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін., позначені тематичною свіжістю та нешаблонним ліризмом.
 Рильський увійшов в історію української культури також як майстер художнього перекладу. Його перу належать високопрофесійні переклади з французької, польської та російської літератур.
 Помер Максим Рильський 24 липня 1964 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.
 На сьогодні Максим Рильський частіше розглядається як поет-неокласик. Класичний – від латинського dassicus, тобто взірцевий, зразковий. Класиками, на відміну від літераторів нового часу, частіше прийнято вважати давньогрецьких і давньоримських письменників. Творчість античних авторів виступала естетичним еталоном, до якого в різні часи зверталися письменники – представники багатьох європейських національних культурних традицій. Усіх цих письменників умовно можна називати неокласиками.
 Говорячи про український неокласицизм, не можна обійтися без згадки про французьких письменників-«парнасців». їх творчість припала на другу половину XIX століття й була яскраво представлена в збірниках «Сучасний Парнас», після виходу яких усталилась і назва самої літературної групи – «Парнас». До складу «Парнасу» входили Т. де Банвіль, Ф. Коппе, Сюллі Прюдом, Ж. М. Ередіа та ін. Учасники групи визнавали важливим принцип «мистецтва для мистецтва», декларували потребу вдосконалення поетичної форми та літературної мови, простіше кажучи, виступали за високу якість поезії, нагадуючи, що література – це, передусім, мистецтво. «Парнасці» високо цінували античну культурну спадщину й нерідко зверталися до неї у власних творах.
 Українські «неокласики» у 1920-х роках зазнали відчутного впливу французького «Парнасу». їм імпонувала вимога високого естетичного рівня поетичного слова, яку декларували французькі поети. Звичайно, мова не йшла про сліпе наслідування класиків: питання ставилося ширше – про засвоєння найкращих у мистецькому плані зразків європейської культури.
 Не випадково в другій половині 20-х років, у період засилля пролетарського примітивізму в літературі, київських поетів-неокласиків звинуватили в прихильності до «чистого мистецтва» та неприйнятті нового життя, скроєного за більшовицьким зразком.
 Сам Рильський не одразу прийшов до неокласицизму. Дебютна збірка поета «На білих островах» позначена певним впливом символізму, та й пізніше символістська поетика нерідко виявлялась у творах Рильського. Однак у цілому його творчість 1920-х років правомірно характеризувати як неокласичну. Неокласична вона не тільки й не стільки за наявністю античної образності чи виразних асоціацій із шедеврами світової культури. Мова має йти про щось глибше – дух і філософію цієї поезії. Усталеність, рівновага, спокій, тиша, простота – ось головні прикмети поезії Рильського. У художньому світі його творів поза конкретикою щоденного буття виразно проступає образ вічності. Революції, війни, перевороти – лише беззмістовне і прикре марнування днів людського життя заради скороминущих прожектів. Не варто нитрачати дорогоцінний час заради ілюзій. Рильський ставить звичайний мисливський відпочинок та рибальські будні вище бурхливих громадських дискусій. Життя важливе саме по собі – у своїй простоті й елементарності ноно наближає людину до вічності. На тлі вічності увиразнюється справжнє й суттєве в людському житті, натомість зайве і другорядне відходить на другий план, здрібнюється і втрачає свою вагу. Сенс життя зосереджується її самому житті, у його маленьких щоденних принадах. Вічність дозволяє постові побачити в малому велике, вона дозволяє відчути смак справжнього життя у проявах щоденності. Простота в Рильського виступає своєрідним еквівалентом правди. Це наближення до класичних прообразів, покладених в основу людської культури. Не випадково поетові близький гораціанський ідеал приватного життя. Користуйся сьогоднішнім днем – цей принцип набуває в творчості Рильського особливої філософської ваги. Поезія Рильського прагне передати насолоду від простих речей, у яких повніше проявляється сама людина, виразнішою стає її сутність і чіткішим бачиться справжнє її призначення. Розглядаючи людське життя в перспективі вічності, Рильський логічно приходить до вироблення своєрідного новочасного епікуреїзму. Його герой несе в собі стриманий оптимізм філософа, який навіть особисту втрату вимірює за допомогою певного культурного досвіду. Такі поезії Рильського, як «Молюсь і вірю. Вітер грає…», «Солодкий світ!», «Коли усе в тумані життєвому…», «І шум людський, і велемудрі книги…», представляють різні грані ліричного героя. То він перейнятий радісним переживанням «веселого світу», то виступає палким адептом мистецтва – малої картини, «що більша над увесь безмежний світ», то, нарешті, втомлений «велемудрими книгами», знаходить принаду в простоті елементарних насолод, обравши «мисливський переливний ріг». Поза цією розмаїтістю проявів образ поета постає як безсумнівна цілість у радісному та щирому прийнятті життя, взятого в перспективі хоч і простих, але одвіку повторюваних речей, на тлі яких поновлюється людина у своїй позачасовій реальності.
 «В найтяжчих роках революції (приблизно 1919-1921) Рильський рятується з Києва на село, де три роки вчить дітей у школі, захоплюється мисливством і рибальством, живе книгами і поетичною творчістю. Як показує його поема «Крізь бурю й сніг», революція на українському селі мала свій не менш трагічний розгін. Але тут була можливість дистанції, самотності і самовпорядкування, створення собі духового «білого острова» серед розбурханого революцією океану, інтимного контакту з природою, в якої поет усе життя хотів підглянути таємницю погодження в вічній красі найстрашніших противенств. Результатом була його перша зріла самостійна книжка поезій СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ… поетична перлина, в якій вражає інтимне поєднання відчуття гармонії природи і тисячолітніх пригод людського невтомного духа. В цей час до Києва, що почав оживати в новій радянській дійсності, вже повернулись із таких самих сільських островів університетські товариші Рильського – Зеров, Филипович, Бурґгардт (Клен), Петров (Домонтович): до них вертається і Рильський, стаючи вчителем у Києві. У цій групі, що їй (як свідчить М. Зеров) ворожа критика накинула назву «неокласики», Рильський швидко займає перше місце, випустивши одну за одною блискучі збірки поезій…
 Офіційна радянська критика, роздратована суверенною позицією поета, взяла його під постійний обстріл. Втеча від сучасності, гедоністичноепікурейське сприймання світу, трубадур буржуазної культури, нарешті «буржуазний націоналіст» – це лише незначна частина з тих закидів, що сипались на його адресу. Рильський, що не вступав у політичну полеміку, все ж опублікував у київській газеті статтю «Моя апологія альбо самооборона»… Він просив критиків «не робити скороспілих присудів», відкинув зведення поняття «сучасність» до фабричного димаря і повстання проти капіталу. Подібно як античні класики, Рильський великим духовним зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із осереддя бурі, солодкість світу – із його отруйної гіркоти, світло і ясність – із кромішньої тьми і хаосу, прозорість – із каламутної повені його доби, рівновагу – із катастрофи. У многолітньому труді виробив він свій власний класичний стиль, позбавлений будь-якого «академізму», епігонства чи пози. Це стиль духової перемоги, без якого не можна уявити собі великого відродження… У стилі Рильського засоби античної і європейської поезії доповнились секретами незрівнянної української народної лірики, що їх вперше розкрив Шевченко».

Напишіть відгук

Copyright © 2017 | Всеукраїнська Електронна Енциклопедія
Копіювання матеріалів "Всеукраїнської електронної енциклопедії" дозволяється лише зі згоди адміністрації проекту.
Украина онлайн