Кобзарство

Кобзар Остап Вересай

Кобзар Остап Вересай

  Кобзар – це український народний співець. Кобзарі були творцями, хранителями і передавачами народної творчості у формі історичних пісень, дум, релігійних піснеспівів, а також казок та переказів, супроводжуваних грою на кобзі, лірі або бандурі, звідки інша їхня назва – лірники або бандуристи.
  У своїй творчості кобзарі утверджували дух українського народу, основи християнської моралі в суспільстві і побуті.
  Кобзарство – це виявлення не тільки національної української, а й світової культури, початок якої загублений в історичних глибинах стародавньої Русі. Протягом століть кобзарство зазнавало змін, і внутрішніх, і зовнішніх. Із плином часу воно вдосконалювалося, осучаснювалося, породжувало нові жанри. Саме кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. їх просвітницька діяльність постійно переслідувалася, їх сотнями знищували, приречували на смерть. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Сучасним українцям можливо й не довелося б ознайомитися з творчими здобутками Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка, якщо б не Кобзарська тематика.
  Відношення до кобзарів у народі було особливим. В українському фольклорі назавжди залишився образ козака Мамая – вмілого воїна, бандуриста, втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль у розвитку дум як жанру відіграли співочі братства, які об’єднували кобзарів і лірників.
  З необрядових пісень постав героїчний епос, відомий у Київській Русі з літописів та окремих згадок у різних хроніках. Текстів героїчних пісень цього періоду залишилось мало, вони були витіснені з народної пам’яті новими героїчними подіями боротьби з татаро-монгольською навалою. Дивом збережена пам’ятка поезії 12 ст. «Слово о полку Ігоревім», наштовхнула багатьох дослідників на думку про подібність цієї героїчної пісні до українських народних дум. Саме невідомий автор «Слова» визначає його жанр по-різному: слово, піснь, повість, трудниє повісті, стариє словеси. Уже серед перших видавців пам’ятки точилися суперечки щодо її жанру–уривок із поеми, історична повість, поезія чи проза тощо. Спроби визначити віршовий розмір не увінчалися успіхом – намагання читати його хореями, амфібрахіями чи ямбами призводили до викривлень тексту.
  Схожість «Слова» з українськими народними думами відзначали Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Омелян Огоновський, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Олександр Потебня, Філарет Колесса, Святослав Гординський та ін. Навіть російський критик Віссаріон Бєлінський, відомий своїми антиукраїнськими поглядами, не міг заперечити подібність «Слова» до українських дум, більшість же російських дослідників шукали зв’язків твору з російськими билинами.
  Заслуговує на увагу твердження Пантелеймона Куліша про те, що думи складалися відразу після події: «Якщо при житті козаків про їхні подвиги вже складалися думи, то чому б князям не отримувати подібної похвали від сучасних їм Боянів?»
Козак Мамай, 19 ст.

Козак Мамай, 19 ст.


  Звичайно, думи почали записуватися значно пізніше, ніж вони виникали. Скільки їх загинуло зі своїми виконавцями, кобзарями, лірниками – співцями славних козацьких подвигів. І ось до нас дійшла збережена якимось дивом дума князівської доби: «Тільки незбагненна випадковість викинула нам із (її* безодні забуття одну думу о полку Ігоревім».
  Михайло Максимович відзначав, що будь-яка дума складена з віршів різної довжини, а число стоп у сусідніх віршах часто різне. Про життя княжих та дружинних поетів-співців ми знаємо дуже мало. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі є згадка про киянина Тимофія (1205), а також про Митуся або Митусу (1241). У «Слові» згадані Боян і Ходина.
  Піснетворці виконували свої пісні під акомпанемент бандури, гуслів, ліри, кобзи. Під час військових походів вони заохочували дружинників до бою, а після боїв співали князям і дружині, пізніше – козакам.
  Дуже заманливою нині виглядає ідея відтворення мелодійного звучання «Слова» як української думи. Відомо, що композитор Олександр Бородін в опері «Князь Ігор» передав своє довільне композиторське відчуття цієї теми.
  Створення музики для справжнього тексту поеми, тобто відновлення мелодії, яка могла звучати в 12 ст., практично майже неможливе. На думку Святослава Гординського така реставрація можлива лише на ґрунті широкого поєднання і зіставлення музичної структури українських дум, голосінь, замовлянь та дружинної поезії.
  Зв’язки українських кобзарських пісень із давньоруським епосом найкраще простежуються в репертуарі кобзарів та лірників Поділля й Прикарпаття. Вже в 16 ст. кобзарське мистецтво було поширене по всій Україні.
  Ці професійні співаки часто й пісні творили самі. Епічні твори на відміну від обрядових виконуються як сольні (тобто одним співаком). Самі виконавці називали свої твори лицарськими піснями, козацькими притчами, запорізькими псалмами. Уперше назва «дума» зустрічається в хроніці польського історика Сарніцького в 1508 році «…сумні пісні, які руси звуть думами. Співають їх жалібним голосом і похитуючись з боку на бік». У наукову фольклористику цей термін ввів Михайло Максимович в 1827 році Захопившись героїчними піснями українців, російський поет К. Рилєєв вперше вжив слово «дума» в російській літературі.
  Кобзарі відносили «думи» до найбільш високого мистецтва, за ними йшли історичні пісні, козацькі та чумацькі. Найдавніші історичні пісні – це пісні 13–14 ст. про боротьбу з татаро-монголами. Історичні пісні відрізняються від козацьких тим, що в них, як правило, згадуються конкретні прізвища історичних осіб та відомі історичні події. У козацьких піснях відображено життя козаків, але не називаються конкретні імена та історичні події.
  Можливо кобзарські героїчні пісні виникли значно раніше, ніж прийнято вважати. В Україні культ предків і культ героїв має дуже глибоке коріння, мабуть, ще глибше, ніжу греків, котрі мали поховальні пісні-треноси в 7–6 ст. до н. е. Більшість кобзарських дум – це героїко- трагічні співи, що відображають бурхливі події виз вольних змагань українців протягом століть. Як вважають дослідники музичного фольклору, героїчні пісні виникли в героїчну епоху у всіх індоєвропейських народів, у тому числі й українців, саме з поховальних пісень трагедійного змісту, які, на відміну від побутових плачів, виконувалися чоловіками (Філарет Колесса, Анатолій Іваницький).
  Під терміном «кобзарство» розуміють митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їхній супровід.
Мелодійні та звучні українські кобзи

Мелодійні та звучні українські кобзи

  Кобзарі мали особливі засоби, що викликали сильне, глибоке співпереживання слухачів, примушували слухати і схвильовано стежити за розгортанням сюжету. Це досягається завдяки музичній декламації, підсиленню окремих місць особливим напруженням голосу, скриками, зойками, а іноді справжнім тужінням. Такою майстерністю, звичайно, володіли не всі кобзарі – лише найобдарованіші, найталановитіші досягали її вершин. Кобзарі-співці завжди були передовою частиною народу. Вони перші закликали до бою з ворогом, надихали воїнів, оспівували перемогу, примушували слухачів замислитися над вічними темами людського буття. Не даремно за наказом царських властей жандарми полювали за кобзарями, а саму кобзу було оголошено крамольним інструментом. За вказівками правителів розстрілювали українських кобзарів у Москві, куди вони приїжджали нібито на кобзарський з’їзд за запрошенням уряду. Так розправлялися з українською піснею, музикою, прагненням до волі, одвічно притаманним нашому народові.
  Імена кобзарів не завжди залишаються відомими в народі. Крім названих співців давньоруської доби, можна згадати лише поодинокі імена: кобзаря Рихліївського на «прозвище Бандура», який був на Січі, ходив із гайдамаками; трьох кобзарів, покараних на горло за участь у повстанні під час Коліївщини,– Петра Сокового, Прокопа Скрягу та Василя Варченка. Кобзар Антін Головатий був послом від Запоріжжя до Катерини II. Він є автором історичної пісні «Ой, Боже наш, Боже милостивий».
  Одним із найвидатніших кобзарів 19 ст. був Остап Вересай. Його майстерність, експресія, надзвичайне проникнення в зміст і музику пісні не раз змушували слухачів плакати і сміятися, співпереживати і очищатися його мистецтвом. Від кобзарів Івана Стрічки, Михайла Кравченка, Андрія Шута, Федора Холодного, Івана Крюковського в 19 ст. було записано безліч дум, козацьких та історичних пісень. Через постійні переслідування жандармами багато кобзарів втрачали змогу заробляти на прожиття, а оскільки переважна більшість із них були сліпі, то змушені були сукати мотузки та займатися іншим ремеслом. Тільки крайня нужда змушувала їх продавати свої інструменти.
  У 20 ст. українські кобзарі продовжують традиції своїх славних попередників. Створюються кобзарські школи для дітей, щоб не вмирала традиція. Поряд із професійним кобзарським мистецтвом академічного плану завжди виникає потреба у живому спілкуванні з народним співцем, не тільки на сцені, але й у природному середовищі – на вулиці, в парку, як було сотні років тому.
  Ініціатором і організатором Республіканської школи кобзарського мистецтва є відомий кобзар Василь Литвин із його друзями та однодумцями. В Ірпені заснована майстерня Миколи Будника, який виготовляє кобзи, старосвітські бандури, ліри.
  20 ст. внесло свої корективи, і думи, як жанр втратили своє значення. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. То не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них – мудрість і душа народу. Для нас їх зберегли кобзарі.
  1 вересня 1989 р. у селі Стрітівці на Київщині відкрито Республіканську школу кобзарського мистецтва, де навчання грі на бандурі супроводжується ще й глибоким осягненням філософії кобзарства.

Напишіть відгук

Copyright © 2017 | Всеукраїнська Електронна Енциклопедія
Копіювання матеріалів "Всеукраїнської електронної енциклопедії" дозволяється лише зі згоди адміністрації проекту.
Украина онлайн