В’ючно-верховий традиційний транспорт українців

В'ючно-верховий транспорт

В’ючно-верховий транспорт широко використовувався передовсім українцями Східних Карпат (до 30-х років XX ст.), котрі доставляли нав’юченими кіньми молочні продукти із високогірних полонин, одяг, тканини, дерев’яний посуд та інші вироби на ярмарки, різні товари (борошно, крупи, сіль тощо) до своїх домівок. Особливо важливе місце цей вид народного транспорту посідав у господарстві гуцулів, свідченням чого є хоча б загальновідома традиція, згідно з якою жодне весілля на Гуцульщині не відбувалося без поїздки наречених до шлюбу на конях. Польський етнограф середини XIX ст. Август Бельовський, захоплюючись вправністю вершниць-гуцулок, писав: вони “сидять на конях з такою впевненістю, що їзда не перешкоджає їм навіть прясти нитки з кудель, які вони тримають на конях”.

Традиційне спорядження коня складалося із сідла, стремен, вуздечки й інших допоміжних елементів. Основу кінного спорядження становило сідло. До початку XX ст. верховинці Східних Карпат використовували переважно цілком дерев’яне сідло. Гуцули називали його “тарницею”, а в Середньовіччі українці означували його найчастіше терміном “кульбака” Це сідло виготовляли із двох відшліфованих “полиць” і двох “лук”; кожна з останніх мала знизу чітко виражені аркоподібні вирізи. Передня лука була зазвичай у два рази вищою, ніж задня, і кріпилася до полиць майже вертикально, задня лука похило і приблизно під кутом 45 градусів. Сідло описаної конструкції доповнювала пара круглих або еліпсоподібних дерев’яних стремен.

Напишіть відгук

Copyright © 2017 | Всеукраїнська Електронна Енциклопедія
Копіювання матеріалів "Всеукраїнської електронної енциклопедії" дозволяється лише зі згоди адміністрації проекту.
Украина онлайн